Міжнародне викрадення дітей

Випадки, коли один з батьків самостійно, без відома іншого, вивозить дитину за кордон та тим самим порушує права іншого з батьків на доступ до дитини та піклування про неї, не є поодинокими. Однак, потрібно пам’ятати, що такі дії є незаконними.

Відповідно до міжнародного законодавства, один із батьків не має права самостійно приймати рішення (без згоди іншого) про зміну постійного місця проживання дитини. Якщо дитину вивезено за кордон одним з батьків без попереднього погодження, або є факт її неповернення з-за кордону у встановлений строк згідно відповідної згоди іншого з батьків на вивезення, та якщо при цьому порушуються права одного з батьків на піклування про дитину та доступу до неї, таке переміщення є незаконним.

Найбільш уразливими до міжнародного викрадення дітей в Україні є діти, що мають подвійне громадянство (і матері, і батька) та були народжені у так званих “змішаних” сім’ях, коли один з батьків є громадянином України, а інший – іноземної держави.

Сценарії міжнародного викрадення дітей в Україні можуть бути різними та найбільш поширені наступні:
● Батько чи мати (іноземці) перетинають кордон з дитиною, використовуючи паспорт дитини як громадянина іншої держави;
● Мати чи батько (громадяни України) перетинають кордон з дитиною, використовуючи паспорт дитини як громадянина України та свідоцтво про народження дитини, в якому визначено, що інший з батьків є іноземцем (у такому випадку не потрібна його згода на виїзд дитини за кордон);
● Мати чи батько (громадяни України) отримують документ про підтвердження проживання дитини з ними (це дає їм змогу самостійно, без згоди іншого з батьків, приймати рішення про виїзд за кордон з дитиною на строк, що не перевищує 1 місяця на рік) і перетинають кордон з дитиною, після чого не повертаються.

Окрім того, батько або мати (громадяни України), що проживають за кордоном, можуть здійснювати подорож з дитиною до України, наприклад для відвідування родичів, і лишитися тут, не повертаючись з дитиною до країни постійного проживання.
У згаданих ситуаціях для забезпечення повернення до держави постійного проживання дітей, які були протиправно вивезені або які незаконно утримуються на території іноземної держави, передбачені спеціальні юридичні механізми захисту батьківських прав та прав дитини.
Дані механізми визначені Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 року, яка набула чинності для України 01.09.2006 року і наразі застосовується у відносинах з іншими більш ніж 80 державами-учасницями.

У розумінні Конвенції, дії батька або матері за сукупності наступних умов мають розцінюватися як міжнародне викрадення:
1) дитина не досягла 16-річного віку;
2) дитина була незаконно переміщена або утримується на території іноземної держави одним із батьків з порушенням прав піклування та доступу до дитини іншого, який фактично здійснював ці права;
3) постійне місце проживання дитина мала в країні, що є учасницею Конвенції.

Кожна держава-учасниця створює або визначає зі вже існуючих Центральний орган, який співпрацюватиме з органом в іншій договірній державі з метою забезпечення повернення дітей та досягнення інших цілей та виконання функцій Конвенції. Той з батьків, чия дитина була незаконно переміщена або утримується з порушенням його прав на піклування, має звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини за допомогою та сприянням у забезпеченні повернення дитини.

Заява має містити максимально повну інформацію про:
● Особу заявника;
● Особу дитини;
● Особу того, хто підозрюється в переміщенні або утримуванні дитини;
● Приблизне місце їх знаходження, а також обґрунтування заявником необхідності повернення дитини.

Варто звернути особливу увагу, що визначальним при вирішення спорів, що виникають у ситуації міжнародного викрадення дітей, є саме місце постійного проживання дитини, а громадянство дитини та батьків не мають жодного значення.

Існують випадки, при яких повернення дитини може бути складним чи взагалі неможливим. Наприклад, якщо з моменту переміщення пройшло більше року і дитина “прижилася” у новому середовищі, або якщо сама дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому її думка має враховуватися при вирішенні спірної ситуації.